Після того як в лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, вся українська нація зіштовхнулася із найтяжчими викликами за весь період незалежності і культура жодним чином не стала виключенням перетворившись на ще одне поле бою.
Так, поруч із очевидними руйнуваннями театрів, евакуйованими колекціями мистецтва та полеглими від лап війни діячами культури, непомітно для більшості, відбувається й інше, менш помітне, однак не менш значиме руйнування. Система авторських прав, котра роками перебувала в стані болісної реформи, остаточно опинилась у правовому вакуумі. Організації колективного управління (далі - ОКУ) ті самі установи, що мають збирати й виплачувати авторам гроші за публічне використання їхніх творів, попросту опинилися в глухому куті. Автори не отримують роялті, конкурси на акредитацію заморожені, а культурний сектор, і без того знекровлений війною, втрачає ще й ту тонку фінансову нитку, що пов'язувала творця з суспільством.
Для початку, на безпосередньому прикладі, необхідно з’ясувати чим є організації колективного управління та для чого вони так необхідні культурному сектору.
Пропоную Вам уявити, що Ви є автором певної композиції і Ваша пісня лунає щодня в сотнях кафе, на радіо, торгових центрах та в інших місцях. За кожне таке використання, згідно закону, Вам мала б надходити певна грошова винагорода, котру іменують “роялті”, однак Ви, як автор, фізично не можете підписати угоду з кожним рестораном чи телеканалом окремо й саме для подібних випадків існують ОКУ, котрі виступають в якості посередників між творцями та тими хто використовує їх твори.
Відповідно ж до Закону України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав», організація колективного управління - це юридична особа, утворена на некомерційній основі, якій правовласники передають повноваження управляти їхніми майновими правами. Простіше кажучи, ОКУ від імені авторів укладають договори з користувачами, стягують плату й розподіляють її між правовласниками.
Ця система охоплює кілька категорій прав: авторські права, тобто права на твори письменників, композиторів, поетів, окремою категорією йдуть суміжні права, які являють собою права виконавців, виробників фонограм і відеограм, а також спеціальні випадки, тобто компенсація за приватне копіювання, право слідування тощо.
Варто зауважити, що у більшості розвинених країн ОКУ є потужними організаціями, які щороку виплачують авторам мільярди євро. В Україні ж ця сфера перетворилась на хронічний вузол всеможливих протиріч.
Щоб зрозуміти нинішні проблеми необхідно зануритись в історичний контекст проблематики, оскільки до 2018 року Україна жила за застарілою системою, де діяли кілька уповноважених ОКУ, котрі фактично являлись монополістами ринку.
Реформа 2018 року у вигляді Закону № 2415-VIII мала це виправити. Документ запроваджував нову систему, котра зазначала, що ОКУ можуть діяти або у сфері добровільного колективного управління, на підставі договорів з авторами або після отримання акредитації у сферах розширеного та обов'язкового управління. В останньому випадку акредитована ОКУ має право збирати винагороду навіть в інтересах тих авторів, які не уклали з нею прямого договору. Тобто, саме акредитаційний конкурс, що визначає головну ОКУ в кожній сфері мав стати серцем нової системи.
Однак вже тоді в базисі цього питання не обійшлось без ряду казусів, котрі зачерпнули сферу настільки, що перші акредитовані ОКУ ледь встигли почати роботу, як прийшла пандемія, потім відбулись нові законодавчі зміни, а за ними на долю всієї країни пала війна.
У грудні 2021 року Верховна Рада ухвалила Закон № 5572, підписаний Президентом у лютому 2022-го, буквально за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, котрий скасував акредитації, здобуті з порушеннями, перезапустив конкурси й тимчасово дозволив усім зареєстрованим ОКУ збирати роялті у добровільних сферах. Це мало стати новим стартом і перезапустити систему збору “роялті”, а натомість стало заморожуванням на невизначений термін.
Говорячи про контекст акредитацій ОКУ важливо наголосити на тому, що статті 15 і 16 Закону № 2415-VIII чітко прописують, що реєстрація ОКУ здійснюється Міністерством економіки, а акредитація за результатами відкритого конкурсу, який проводить та ж акредитаційна комісія при Мінекономіки. Строк акредитації видається на три роки і за чотири місяці до її закінчення міністерство зобов'язане оголосити новий конкурс.
На папері все, як це часто буває, виглядає доволі привабливо, однак як не важко здогадатися, що на ділі все трапляється зовсім інакше.
На практиці з лютого 2022 року всі ці процеси фактично зупинились. Конкурси, оголошені ще 28 січня 2022 року на визначення акредитованих ОКУ у кількох сферах публічного виконання і публічного сповіщення були перервані, а нових не оголошувалось з самого початку війни. Акредитаційна комісія, яку Закон № 5572 позбавив повноважень і яку мали б переформатувати, роками залишається у підвішеному стані й, звичайно ж, тут криється принципова правова колізія. З одного боку, в Україні офіційно введений воєнний стан, що відіграє ключову роль, оскільки ця обставина об'єктивно ускладнює проведення будь-яких конкурсних процедур, тим паче керуючись прикінцевими положеннями Закону України “Про авторське право і суміжні права”, сам закон забороняє проведення конкурсів на акредитацію організацій колективного управління під час війни. Держава зосереджена на обороні, державні органи перевантажені, однак з іншого боку, відсутність акредитованих ОКУ в сферах розширеного колективного управління означає, що телебачення, радіо, стримінгові платформи, магазини, готелі та всі інші або попросту не платять роялті зовсім, або сплачують їх у добровільному порядку лише тим ОКУ, з якими мають прямі договори.
Результат в цьому питанні доволі очевидний, адже значна частина авторів не отримує нічого ні від радіостанцій, що крутять їх роботи цілодобово, ні від різноманітних мереж та платформ, де творіння авторів супроводжує клієнтів, ні від телеканалів, котрі також транслюють різноманітні витвори мистецтва.
Важливо зрозуміти, що це не гіпотетична загроза, а щоденна реальність тисяч українських авторів та величезна проблема для держави, яка з цього недоотримує мільйонні податки.
Частково ситуацію намагались врегулювати. У жовтні 2024 року набрав чинності Закон № 4017-IX, яким були внесені зміни до Закону № 2415-VIII, зокрема були виключені статті 17 і 18, що стосувались окремих регуляторних аспектів. Мінекономіки опублікувало оновлену інформацію про стан системи ОКУ у жовтні 2025 року. Проте фундаментальна проблема, якою була відсутність проведення акредитаційних конкурсів у ключових сферах, звичайно ж, нікуди не зникла, адже тут була необхідна не “косметична зміна”, а потребувались реальні дії.
Наразі стан в сфері такий, що в реєстрі Мінекономіки зареєстровано понад десяток ОКУ, кожна з яких існує у дійсності прострочених акредитацій, серед них: ГО «УААСП» (Українська агенція з авторських та суміжних прав), ГО «ВААП» (Всеукраїнське агентство авторських прав), ГС «ОКУАСП» (Організація колективного управління авторськими та суміжними правами), ГС «УЛАСП» (Українська ліга авторських та суміжних прав та інші. Кожна з них діє у межах своєї специфіки роботи та двосторонніх договорів, збираючи й розподіляючи виплати згідно чинного законодавства та засад добропорядності.
Однак необхідно ствердити, що без акредитованої ОКУ система нагадує ринок без будь-яких правил. Різні організації виставляють різні тарифи, укладають договори з різними користувачами, ведуть паралельні переговори і навіть звертаються до судів.
Бізнес-структури в лиці радіостанцій, рестораторів, провайдерів опиняються в ситуації коли кілька ОКУ одночасно вимагають оплати за одне й те саме використання.
Це звучить парадоксально, але деякі з них отримують позовні вимоги від організацій, з якими ніколи не укладали жодного договору.
Результатом всього цього безладу є загальне недовір'я. Правовласники не знають, якій ОКУ довіряти свої права, а користувачі не мають гадки кому й скільки платити, в той час як держава поглинена війною не може дати чітку відповідь на жодне з цих питань.
Торкаючись даної тематики хотілося б також зачерпнути фактор відповідної законодавчої бази, яка покликана врегулювати наявну проблематику.
Так, у грудні 2022 року Верховна Рада ухвалила новий Закон «Про авторське право і суміжні права» (№ 2811-IX), що набрав чинності поетапно і стає дедалі важливішою складовою євроінтеграційного процесу.
Він замінив застарілий закон 1993 року, оновив перелік об'єктів авторського права, врегулював нові виклики, особливо в контексті використання контенту створеного штучним інтелектом та наблизив українське законодавство до директив Євросоюзу, однак оновлений закон став, свого роду, рамкою.
Станом на січень 2026 року діє вже п'ята редакція цього документа. Законодавці постійно доопрацьовують текст, намагаючись наздогнати технологічні та правові реалії. Звіт Єврокомісії, опублікований у листопаді 2025 року в рамках Ukraine Report 2025, визнає, що Україна зробила певний прогрес у сфері інтелектуальної власності, але водночас прямо вказує на нерозв'язані проблеми однією з яких виступає недостатнє функціонування організацій колективного управління та слабкі механізми виплати авторської винагороди.
Євросоюз прямо рекомендує Україні покращити функціонування організацій колективного управління та виплату авторської винагороди правовласникам та наголошує на необхідності наближення до Директиви ЄС 2019/790 про авторське право і суміжні права на єдиному цифровому ринку. Це важливий сигнал, з урахуванням того, що ми як держава бажаємо стати частиною спільного ринку ЄС.
Крім того, комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики у своїх планах на 2026 рік задекларував оновлення законодавства у сфері авторського права та ОКУ. Це свідчить про розуміння проблеми на законодавчому рівні, але наміри та реальні зміни, як відомо, дуже речі різні.
Обов’язково, особливо в таких питаннях, пам’ятати про те, що коли ми говоримо про “параліч” системи виплат за права інтелектуальної творчої діяльності, ми зазначаємо не про суху юридичну термінологію, а про звичайних людей, про звичайних авторів, які створюють мистецтво в сучасних реаліях не дивлячись ні на що, а врешті-решт ще й недоотримують того, що належить їм по праву.
Від цього паралічу страждає композитор чия музика звучить у супермаркеті, поки сам він перебуває в прифронтовому місті чи взагалі на фронті. Страждає поет чиї рядки читають на радіо в прямому ефірі, але жодної гривні за цей ефір він не отримую. Страждає виконавиця, пісня якої стала гімном супротиву ворогу, однак й вона залишилась без жодної офіційно зафіксованої виплати.
Ситуація особливо болісна на тлі загального стану культурного сектору під час війни, адже масові заходи заборонені або обмежені, гастролі скорочені або неможливі, студії не працюють у повну потужність, а самі автори існують в реаліях обстрілів, виїхали за кордон чи боронять державу.
Для тих хто залишився і продовжує творити, а таких варто наголосити чимало, виплати могли б бути хоча б якоюсь фінансовою підпорою, одгнак натомість ця підпора відсутня.
Система, яка в інших країнах є надійним пасивним доходом для творців, в Україні фактично не функціонує, а тим часом на фронті культурного протистояння, це варто підкреслити окремо, питання “чия музика звучить” набуває особливої ваги.
Так відбувається, оскільки деросіанізація публічного простору, ухвалена на законодавчому рівні, вимагає заповнення ефірів і платформ українським контентом, однак якщо українські автори не отримують нічого за це використання, де стимул створювати більше? Де фінансовий ґрунт для культурного відродження й культурної величі, якої ми так прагнемо? І головне та найболісніше в цьому аспекті полягає в тому, що нам ніхто не заважає вирішити дане глибоко внутрішнє, навіть певною мірою політичне та стратегічне питання власноруч. Просто необхідно ввести ряд правок в ті норми, від яких виграє, як культурний світ України і її автори, так і держава в цілому.
Дисфункція системи ОКУ не є лише внутрішньою українською проблемою і це варто зрозуміти кожному. Вона відгукується і на міжнародному рівні.
Провідні світові організації колективного управління, такі як CISAC та IFRRO підтримують систему взаємних угод, за якими члени однієї організації в одній країні отримують виплати за використання своїх творів в інших країнах. Якщо в Україні немає належно акредитованих і функціонуючих ОКУ, тоді це ускладнює подібний обмін, котрий одній тільки CISAC, звичайно ж в загальному характері, офіційно за минулий рік дозволив зібрати майже чотирнадцять мільярдів євро, котрі, на превеликий жаль, оминають нашу країну.
Знову ж таки, відсутність в Україні належно акредитованих ОКУ означає, що українські автори недоотримують виплати, котрі мали б надходити з закордону. Одночасно іноземні автори, чиї твори знаходять своє місце в Україні, також лишаються без частини належних їм виплат.
У підсумку Україна ризикує репутацією ненадійного партнера у сфері інтелектуальної власності в ту добу коли ця сама репутація важлива як ніколи, з огляду як на євроінтеграційний процес, так і на загальну позицію України у світі.
Варто нагадати, що ще у 2017 році Офіс торговельного представника США у «Спеціальній доповіді 301» щодо стану захисту прав інтелектуальної власності відзначав лише незначний прогрес України у вдосконаленні законодавства щодо діяльності ОКУ. З тих пір минуло вісім років, ухвалено нові закони, однак системний прогрес у правозастосуванні залишається недостатнім.
Варто зазначити, що проблема не в тому, що в Україні немає добросовісних ОКУ чи зацікавлених авторів. Проблема в системному збої, що накопичувався роками й загострився під час повномасштабної війни і вихід із цього стану потребує декількох паралельних кроків, котрі на ділі не є настільки вже й неможливими для реалізації.
Перше і найважливіше питання стосується відновлення акредитаційних конкурсів. Навіть в умовах воєнного стану держава здатна проводити відкриті конкурсні процедури в багатьох сферах, свідченням цьому є сотні, якщо не тисячі, публічних закупівель, кадрових конкурсів, грантових відборів.
Відновлення акредитаційного конкурсу для ОКУ цілком технічно можливою задачею. Необхідним є формування нового, незалежного складу акредитаційної комісії при Мінекономіки з чіткими правилами запобігання конфлікту інтересів.
По-друге, Україні необхідне забезпечення прозорості в цьому питанні. Однією з ключових претензій до ОКУ завжди була непрозорість розподілу зібраних коштів. Закон № 2415-VIII передбачає звітність та контроль, проте механізми їх реального застосування вимагають посилення. Автори мають знати скільки зібрано від їх імені та скільки їм виплачено.
По-третє, потрібне наближення до стандартів ЄС. Директива 2019/790 та Директива 2014/26/ЄС про колективне управління авторським правом визначають чіткі вимоги до прозорості, управління та звітності ОКУ.
Їх імплементація в українське законодавство слугує не просто бюрократичною вимогою, а реальним способом підвищити якість системи, якій, до того ж, необхідний захист авторів у перехідний період. До моменту завершення акредитаційних конкурсів держава могла б запровадити тимчасові механізми, що гарантували б мінімальний рівень виплат правовласникам з боку великих комерційних користувачів, що не стало б ніякою революцією, а просто слугувало б захисною межею для тих хто не знав справедливості у свій бік протягом дуже тривалого часу.
Так… кожен з нас молить Бога про мир. Кожен з нас бажає знову засинати у мирі і спокої та знати, що йому не доведеться більше міркувати про існування у світі війни, у світі крові, болі, невщухаючої тривоги і відсутності чистоти справедливості й, повірте, творці жодним чином не відрізняються від звичайних українців, бо кожен з нас є частинкою єдиного народу… народу єдиної мрії про мир, злагоду і справедливість.
Якби там не було, однак дійсно є щось глибоко несправедливе ледь не для всієї нації в тому, що творці, творчість котрих стала частиною нашого колективного національного спротиву, попросту позбавлені навіть базового права на винагороду за свою працю.
Кожен веде свою боротьбу і бориться так, як йому це прокламує доля. Пісня, що надає сили бійцю на передовій або матері й її дітям в евакуації, має вартість не лише духовну, а й цілком матеріальну і право на цю вартість закріплене законом, от тільки цей самий закон не виконується.
Проблема організацій колективного управління не суто юридична дискусія для вузьких спеціалістів. Це питання про те, яку Україну ми будуємо.
Якщо ми з Вами хочемо, щоб культура була не лише ресурсом ідентичності, але й повноцінною індустрією, як у країнах Євросоюзу, до якого ми невпинно рухаємось, то правова база для цієї індустрії має працювати максимально чітко і впевнено, і головне систематика, не тільки культурного сектору, а й будь якого елементу державотворення загалом, має діяти не “завтра”, не “скоро” і не “після перемоги”, а вже зараз.
Творці не вимагають привілеїв, а просять того, що їм належить за законом, в той час як держава, котра проголошує культуру зброєю ідентичності мусить зробити так, щоб ця сама зброя не дала осічку через банальну законодавчу неспроможність, а стала гідним доказом верховенства в усіх областях права України.
Автор: Хорошко Григорій
