На сьогоднішній день ледь не кожен український митець стикався із ситуацією, коли його робота, котра була написана ним давним-давно і продана не більше ніж за кількасот доларів, неочікувано з плином років та зростанням уваги суспільства до самого автора неочікувано потрапляє на аукціон, після чого молоток аукціонера падає та вартість за дану картину різко сягає десятків тисяч, якщо не більше.
Звичайно ж, від цього неймовірно радіє покупець, а аукціонний дім бере свою чималу комісію, однак що ж відбувається з автором, який, скоріше за все, дізнався про дану подію з однієї з соціальних мереж та врешті-решт ані копійки не отримує за перепродаж власної інтелектуальної творчої праці.
Подібне лунає доволі неприємно й несправедливо, але саме таку реальність описують десятки українських художників чиї полотна давно живуть власним, дорогим комерційним життям і це є не тільки несправедливістю, а прямим порушення закону. Закону, який Україна прийняла, щоб відповідати стандартам Євросоюзу. Закону, який на папері виглядає бездоганно, але на практиці попросту мертвий.
Стаття присвячена аналізу проблематики права слідування та ставить собі за мету досягнути ясності, чому воно не працює в нашій державі так, як мало б працювати? З’ясувати те, кому це вигідно і, що саме нам потрібно змінити вже зараз, в умовах війни, коли культура стала зброєю й полем бою одночасно?
Для початку варто зазначити, що поняття "право слідування" прийшло до нас із французької мови та в оригіналі звучить droit de suite. Буквально даний вислів перекладається, як право слідувати за своїм твором.
Така ідея виникла у Франції на початку двадцятого століття. За легендою, просування в цьому питанні розпочалися після того, як знайомі видатного митця Жана-Франсуа Міллє, автора відомих "Збирачок колосся", із жахом спостерігали, як після його смерті родина великого художника існувала в злиднях, поки його полотна продавалися в галереях за шалені суми.
Логіка цього права доволі проста і, головне, людська.
Коли письменник перевидає книгу, він отримує роялті. Коли пісня звучить на радіо, тоді автор отримує відрахування, але художник, продавши оригінал раз й назавжди розлучається зі своїм твором, навіть якщо картина через десять років зростає в ціні в сто разів, все одно жодної копійки творцеві не надходить.
Право слідування покликане виправити цю несправедливість та зробити так, щоб певна частина від кожного наступного перепродажу твору поверталась автору або його спадкоємцям.
Сьогодні цей механізм діє в більшості країн Євросоюзу, Австралії, Великій Британії та ще в десятках держав. У Франції, де система найбільш розвинена, щороку через організації колективного управління художникам виплачуються десятки мільйонів євро.
В Україні ж такий механізм, на ділі, з’явився давно, але справжньої законодавчої сили набув із прийняттям нового Закону «Про авторське право і суміжні права» № 2811-IX, який набрав чинності 1 січня 2023 року. Стаття 30 цього закону доволі детальна й ретельно написана та встановлює регресивну шкалу відрахувань, аналогічну до директив ЄС, котрі Україна впроваджує у своє законодавство згідно євроінтеграційного процесу.
Якщо ж наголошувати безпосередньо на цифрах відповідно до міжнародної систематики, то автору йдуть 4% від ціни продажу картини, якщо сума не перевищує 50 000 євро, 3% від наступних 150 000 євро, 1% від наступних 150 000 євро, 0,5% від наступних 150 000 євро, 0,25% від суми понад 500 000 євро.
Мінімальна сума, з якої починається дія права, еквівалентна 50 євро за офіційним курсом НБУ. Виплати здійснюються протягом усього життя автора та 70 років після його смерті на користь спадкоємців.
Окрім цього, закон покладає обов’язок сплачувати ці відрахування на "професіоналів ринку", тобто на аукціонні доми, галереї і арт-дилерів, в той час як збір та розподіл коштів, відповідно до Закону № 2415-VIII "Про ефективне управління майновими правами правовласників", має здійснюватися виключно через акредитовану Організацію колективного управління (ОКУ).
На папері все виглядає, як ідеальна систематика, однак на практиці вся ця система попросту не існує.
Варто розібратися в тому, як же інституція, якої не має на ділі робить закон ніяк інакше, як мертвим.
В цьому питанні першу і найбільш фундаментальну причину безсилля права слідування можна сформулювати одним реченням: художник не може самостійно прийти на аукціон і забрати свої відсотки, оскільки це не його право, бо так вирішив законодавець. Право збирати та розподіляти ці кошти належить виключно акредитованій ОКУ.
Загалом, акредитація - це офіційне підтвердження від держави в особі Міністерства економіки України. Без неї організація не має повноважень діяти від імені художників і ось тут починається справжній детектив в усіх сенсах цього слова.
Сфера колективного управління правами у секторі образотворчого мистецтва в Україні вже кілька років перебуває в стані хронічного паралічу. Процеси акредитації супроводжувалися багаторічними судовими тяжбами між конкуруючими організаціями, взаємними звинуваченнями та скандалами. Різні ОКУ заявляли про свої права на цю сферу, блокуючи одна одну через суди. Результатом, станом на сьогодні, стало те, що в галузі права слідування щодо творів образотворчого мистецтва фактично немає стабільно функціонуючої, загальновизнаної акредитованої організації.
Через це галереї та аукціонні доми опинилися в юридично абсурдній ситуації, адже вони зобов’язані платити, але нікому, бо суб’єкта, якому можна законно перерахувати кошти просто не існує, а "сплатити в нікуди" або тримати гроші в резерві без чіткого механізму теж незаконно. Тому найлегший вихід - не платити взагалі і робити вигляд, що закону не існує.
Чималу роль в цьому питанні відіграла дія воєнного стану, котра фактично заморозила реформацію в даному контексті.
Коли 24 лютого 2022 року держава агресор розпочала повномасштабне вторгнення, Україна була змушена ввести воєнний стан. Це рішення було абсолютно виправдане з точки зору безпеки, однак в результаті мало далекосяжні наслідки для всього державного управління, зокрема для сфери інтелектуальної власності, котра не стала виключенням.
Міністерство економіки та Національний орган інтелектуальної власності, він же IP Офіс України, перейшли в режим кризового управління. Захист критичної інфраструктури, підтримка оборонних галузей, координація міжнародної допомоги та тому подібне, безумовно, стало важливіше ніж питання акредитації ОКУ. Проте "тимчасовий відклад" перетворився на системний застій для всієї галузі.
Проведення нових прозорих конкурсів на акредитацію в умовах воєнного стану потребує публічного оголошення, залучення незалежних експертів та забезпечення прозорості.
Все це вимагає ресурсів і спокійної бюрократичної роботи. Натомість частина державних службовців евакуювалася, частина мобілізована, а пріоритети радикально змінилися.
Самі митці не раз заявляли про те, що в них немає жодних апеляцій до держави. Однак вони, як і будь-які люди котрі бажають гармонійного забезпечення та захисту своїх прав, зазначають, що закон написаний, права існують, але механізм, який мав би це все запустити, не працює вже стільки років, що деякі молоді художники навіть не знають, що таке право слідування.
Парадокс у тому, що саме зараз, коли інтерес до українського мистецтва на міжнародних ринках небувало зріс, відсутність дієвої ОКУ коштує художникам особливо дорого. Благодійні аукціони, продажі через міжнародні платформи і угоди з іноземними колекціонерами відбуваються без жодних відрахувань на користь авторів, що саме по собі є неймовірною проблемою та унеможливлює подальший активний розвиток культурного життя.
Варто також наголосити на тому, що навіть якщо інституційна криза буде розв’язана і система акредитованих ОКУ нарешті запрацює, то вона миттєво ж зіткнеться із новим випробуванням, котрим є системна непрозорість українського арт-ринку.
Право слідування виникає лише тоді, коли в продажу бере участь вже згаданий вище "професіонал ринку". Якщо фізична особа продає картину іншій фізичній особі напряму, то закон на ці угоди не поширюється. Звичайно ж це виняток, який прописаний у частині 4 статті 30 Закону № 2811-IX, але він цілком логічний, бо держава не може стежити за кожним приватним перепродажем. Однак в Україні цей самий виняток давно перетворився на індустрію. Галеристи та дилери масово переводять комерційні угоди у формат "приватних продажів", як зараз кажуть “p2p”, де галерея виступає лише консультантом, а не юридичним посередником. Фінальна ціна лота офіційно не фіксується. Розрахунки відбуваються готівкою або, з урахуванням активного розвитку цифрових активів та сучасних систем платежу, через криптовалюту.
Тобто відбувається так, що покупець і продавець - це "приватні особи", а те, що між ними стоїть дилер із 15-відсотковою комісією вже справа вторинна.
Окремою і надзвичайно делікатною темою в цьому питанні є ринок благодійних аукціонів, який під час повномасштабного вторгнення розрісся до небачених масштабів.
Сотні аукціонів, що відбулися від 2022 року, збирали кошти для армії, медицини та переселенців. Художники жертвували свої роботи, галереї простір й ресурси. Безсумнівно, все це був прояв громадянської солідарності й будь-яка критика тут потребує надзвичайної делікатності, якщо взагалі може бути доцільною.
Проте правова межа між "благодійним аукціоном" і "комерційним продажем із благодійним компонентом" у чинному законодавстві чітко не прописана. Не дивно, що цим дуже активно користуються.
Деякі аукціонні доми проводять торги, де 20-30% від суми продажу переводиться на благодійність, а решта коштів слідує до організаторів і продавця, але весь захід позиціонується як "благодійний", що психологічно та організаційно блокує будь-які розмови про виплату авторської винагороди.
Всі ми чудово розуміємо, що ніхто в подібній ситуації не скаже художнику "замовкни і не вимагай свого, бо це благодійність". Однак ніхто й не запропонує йому його законні відсотки, а дана незручна тема, в наших реаліях, просто замовчується.
Додає гостроти й ситуація з вивезеним за кордон мистецтвом. Чимало колекцій опинилися в Польщі, Німеччині, США разом зі своїми власниками-біженцями. Частина цих робіт продається через іноземні платформи та аукціони де, власне, право слідування може й діяти, однак вже за законодавством країни продажу, а не України, котра недоотримує мільйонні податки з цього ринку.
На питанні ж оподаткування хотілося б зупинитися окремо.
Уявімо фантастичний сценарій: ОКУ запрацювала, аукціон провів чесну угоду, визнав художника і готовий перерахувати йому законні 3% від суми продажу. Митець готується отримати гроші і тут виявляється, що система все одно не дає йому нічого, але тепер через податковий кодекс.
Повірте, це ніяке не перебільшення. Чинне податкове законодавство України поводиться з виплатами за право слідування так, ніби бажає відштовхнути художників від самої ідеї їх отримати.
Коли ОКУ виплачує кошти автору ці суми підпадають під стандартне оподаткування. З урахуванням чинної методології, разом все це складає майже п’яту частину від без того невеликої суми, котра вже є похідною від регресивної шкали.
Однак не варто забувати, що проблема не лише у ставці, а є й глибша структурна аномалія.
Переважна більшість активних українських художників зареєстровані як фізичні особи-підприємці (ФОП) здебільшого знаходячись на 2-й або 3-й групі спрощеної системи оподаткування зі ставкою єдиного податку. Це рятівний механізм для творчої людини, яка не хоче потопати в бухгалтерії.
Однак державна податкова служба України наполягає, що виплати, які надходять через ОКУ як авторська винагорода або специфічні відрахування на кшталт права слідування, не можуть бути кваліфіковані як дохід від підприємницької діяльності ФОП на спрощеній системі. Вони оподатковуються виключно, як дохід звичайної фізичної особи.
Давайте розберемось із тим, що це означає на практиці.
Художник, який рахує свої доходи по спрощеній системі, раптом отримує суму з окремим, вищим оподаткуванням і мусить додатково подавати декларацію, вести окремий облік, взаємодіяти з податковою. Все це глибока адміністративна морока для тих хто просто бажає малювати та нести ідею своїх робіт у світ.
Однак якби там не було, найбільший абсурд виникає на рівні самої ОКУ. Організація, яка має збирати й розподіляти відрахування, зобов’язана виконувати функції податкового агента, що значить утримувати ПДФО та військовий збір із кожної виплати, подавати відповідну звітність до ДПС, вести персональний облік тисяч авторів.
Тут необхідно нагадати, що мінімальна сума, з якої починаються виплати становить еквівалент в 50 євро.
Тобто йдеться про сотні, якщо не тисячі мікро-виплат щомісяця. Вартість адміністрування кожної такої виплати в питанні бухгалтерії, звітності і банківських комісій легко може перевищити саму суму відрахування. ОКУ перетворюється на збитковий бюрократичний апарат, а не на ефективний ринковий механізм. В Європі виплати права слідування проходять через організації колективного управління з мінімальним оподаткуванням або без нього, зазвичай як культурна субсидія, а не як комерційний дохід. В той час, як в Україні застосували систему, де навіть отримати те, що належить Вам по праву є дорого і складно.
Для порівняння, в Ірландії та ряді інших країн ЄС художники взагалі звільнені від прибуткового податку на доходи від творчої діяльності, тобто даний аспект не працює, як певне виключення, а свідома культурна політика держави.
Україна ж, яка стрімко крокує в напрямку євроінтеграції, копіює форму захисту прав, але зберігає фіскальну логіку радянського зразка щодо їх реалізації, через що митці в котре опиняються між законом і реальністю.
Закон нерідко суровий, однак нам всім необхідно пам’ятати про те, що за всіма нормами права завжди стоять живі люди.
Життя така штука, що більшість художники підписували свої перші полотна в ті роки, коли слово "авторські права" в Україні ще було майже порожнім звуком. Ці митці, як і весь український народ, пережили безліч реформацій, кілька економічних криз, Революцію Гідності, анексію Криму і тепер повномасштабну війну. Більшість із них не знають точно скільки разів їх роботи переходили з рук у руки. Арт-ринок непрозорий настільки, що навіть автор не завжди може відстежити долю власного твору. Іноді художник дізнається про продаж із соціальних мереж коли хтось публікує фото нового придбання, а іноді взагалі ніколи.
Ті хто знає про право слідування, здебільшого реагують на нього з гіркою іронією, адже це як знати, що тобі належить скарб, але карта зашифрована, лопата зламана, а земля, де він закопаний, належить комусь іншому.
Деякі майстри намагалися самостійно відстежити перепродажі і звернутися до аукціонних домів із вимогою виплатити відрахування. Відповіді були ввічливими, але практично однаковими: "Ми не знаємо до якої ОКУ звертатися", "Процедура незрозуміла", "Зверніться до юриста"… художник, як всім нам відомо, людина творча і, як правило, людина без ресурсів для судового позову, котра частіше за всі попросту відступає в таких випадках у бік.
Особливо болюча ситуація зі спадкоємцями. Вдови, діти, онуки українських художників минулого спостерігають, як роботи їх рідних продаються на міжнародних аукціонах за п’яти чи шестизначні суми в доларах. Безперечно, юридично всі вони мають право на відсоток від кожного такого продажу протягом 70 років після смерті автора, а практично вони нічого не отримують і часто навіть не знають, що мають право вимагати.
Щоб зрозуміти, чого не вистачає Україні варто подивитися на країни, де право слідування давно є нормою й не декларативною, а цілком реальною.
Так, наприклад, Польща імплементувала Директиву ЄС 2001/84/ЄС ще у 2006 році. Ключовим елементом успіху стала чітка система акредитації організацій колективного управління, зокрема ZPAP (Związek Polskich Artystów Plastyków), яка десятиліттями є визнаним представником художників. Галереї та аукціони зобов’язані надавати ОКУ інформацію про всі угоди, що підпадають під дію права слідування. Порушення ж фіксуються та переслідуються.
Важливо й те, що польське законодавство чітко відокремлює виплати права слідування від стандартного комерційного доходу в питаннях оподаткування, що суттєво знижує адміністративний тягар.
Можна також згадати приклад Великої Британії, котра після виходу з ЄС зберегла власний аналог Директиви під назвою Artist’s Resale Right Regulations. Ключову роль тут відіграє DACS (Design and Artists Copyright Society), організація, яка має чіткий мандат і визнана всіма гравцями ринку, від Christie’s до невеликих регіональних галерей.
Показово, що британські аукціонні доми самостійно повідомляють DACS про угоди, що підпадають під дію права слідування і не тому що вони доволі альтруїстичні, а тому що за порушення передбачені реальні санкції та репутаційні наслідки, з якими ніхто не бажає стикати особисто.
В свою ж чергу Франція, країна колиска droit de suite, вже давно нормалізувала ці відрахування як частину ринкової культури. ADAGP (Société des auteurs dans les arts graphiques et plastiques) щорічно розподіляє десятки мільйонів євро серед тисяч авторів та їх спадкоємців. Для великих аукціонних домів включення права слідування у розрахункові документи така ж рутина, як ПДВ.
Тобто чітко прослідковується те, що спільним для всіх успішних систем - є легітимна й визнана ОКУ, обов’язкова та прозора звітність ринкових гравців, помірне оподаткування або спеціальний режим для культурних виплат й цифрові реєстри творів.
Вирішення проблеми права слідування в Україні не є утопією. Це комплексне завдання, котре потребує синхронних дій у трьох напрямках: інституційному, ринковому та фіскальному.
Давайте розберемо детально кожен пункт.
По-перше, хотілося б звернутися до податкової реформи та зазначити, що Україні необхідне запровадження нульової або зниженої до 5% ставки ПДФО для виплат права слідування через ОКУ й надання дозволу зараховувати такі виплати на рахунки художників-ФОП як підприємницький дохід. Це не подарунок художникам, а усунення системного збою. Виплати права слідування не є зарплатою і тут не наявний підприємницький дохід. Це компенсаційний механізм за культурний внесок. Відповідно, їх треба виокремити в Податковому кодексі та встановити для них пільговий режим, хоча б тимчасово, на строк воєнного стану та три роки після його завершення. Ставка у 5% за аналогією з режимом для IT-спеціалістів або нульова ставка є цілком реалістичним й обґрунтованим рішенням, що дозволить легалізувати доходи, вивести ринок з тіні та підвищить мотивацію авторів.
По-друге, дуже важливим етапом є інституційне перезавантаження, що є найскладнішим, але найнеобхіднішим кроком.
IP Офіс та Міністерство економіки мають оголосити прозорий конкурс на акредитацію ОКУ у сфері образотворчого мистецтва. До конкурсної комісії варто залучити представників Національної спілки художників України, незалежних юристів у сфері інтелектуальної власності та міжнародних експертів, наприклад від CISAC, котра слугує міжнародною конфедерацією авторських і композиторських товариств.
По-третє, звичайно ж обов’язковим є впровадження цифрового реєстру.
Варто наголосити, що це ніяка не фантастика, а цілком правдива реальність у кількох країнах. Блокчейн-технології дозволяють фіксувати угоди так, що їх неможливо сховати як p2p продаж. Єдиний державний реєстр оригіналів творів мистецтва, тобто як аналог кадастру, однак для культурних цінностей, дав би змогу автоматично відстежувати перепродажі та нараховувати відрахування.
Пілотний проєкт такого реєстру можна запустити вже зараз, в партнерстві з технологічними компаніями та міжнародними фондами.
Окрім цього, в даному контексті, хотілося б також звернути увагу на Законодавче врегулювання благодійних аукціонів. Необхідно чітко визначити те, яка частка від суми продажу має йти на благодійність, щоб захід вважався суто благодійним і звільнявся від виплат права слідування? Якщо менше 100%, то комерційна частина має оподатковуватися відповідно до загальних правил. Це не спроба відібрати гроші в армії, а спроба закрити правову дірку, котрою нині дуже активно зловживають.
Звичайно, говорити про права художників під час повномасштабної війни велика розкіш. Хтось скаже: "Люди гинуть, а Ви про відсотки від аукціонів". Безперечно така логіка зрозуміла, однак хибна.
Українська культура зараз виконує стратегічну функцію, адже мистецтво українських авторів ніщо інше, як наша присутність на міжнародній арені, аргумент у дипломатії, відповідь на російський наратив "єдиного народу".
Виставки українських художників у Мельбурні, Берліні чи Нью-Йорку виступають не просто в якості культурного обміну, а демонстрацією того, що Україна жива, творча і, головне, самостійна цивілізація.
З цієї точки зору те, що самі художники, чия творчість є зброєю культурної дипломатії, залишаються без базового захисту своїх майнових прав є не просто соціальною несправедливістю, а державним провалом.
Воєнний стан дає парадоксальний шанс. Надзвичайні умови дозволяють урядові діяти швидше, ніж у мирний час. Кабінет Міністрів може ухвалювати рішення про тимчасові податкові режими оперативними постановами і подібні дії потрібно впроваджувати вже зараз, а не відкладати постійно разом зі словом "після перемоги".
Крім того, наші міжнародні партнери готові допомагати із розбудовою інституцій. Технічна допомога у створенні цифрового реєстру чи системи адміністрування виплат можна отримати від союзників, якщо сформулювати збалансований запит й показати політичну волю. Художники, які зараз малюють у підвалах під час повітряних тривог, ті хто відклав пензлі і взяв зброю, ті хто виїхав і продовжує творити в еміграції, всі вони, на рівні зі всією нацією, заслуговують на систему, котра захистить їх спадщину не обіцянками, а реальними механізмами.
Підводячи підсумки варто наголосити на тому, що право слідування в Україні сьогодні схоже на автомобіль, у якому є все. В нього є корпус, колеса, зручний салон і навіть GPS-навігатор, налаштований на Брюссель, однак двигун досі не на місці й паливо не залите.
Прийняття ряду законів в останні роки стали важливим кроком, однак всі вони лишились кроком у порожнечу, якщо за ними не підуть інші. Необхідна акредитація ОКУ, реформа податкового кодексу, створення цифрового реєстру, чітке регулювання благодійних аукціонів. Кожен день, поки система не запрацювала, стає днем, коли художники не отримують того, що їм належить за правом. Це день, коли аукціонні доми мовчки кладуть у кишеню гроші, які мали б повернутися до творців. День, коли Україна декларує євроінтеграцію, але не спроможна реалізувати один із базових інструментів захисту творчих прав, прийнятих у ЄС чверть століття тому.
Запуск права слідування - це не лише питання справедливості щодо художників. Це питання довіри до держави. Довіри до того, що закони прийняті в Україні дійсно виконуються, а інституції, котрі мають забезпечувати права громадян справді функціонують і що слова, написані на папері, мають вагу в реальному житті.
