Настає світанок після ночі позбавленої сну через обстріл. Перше сонячне проміння пробивається крізь затягнуті димом небеса і розпочинається новий доленосний день й розкривається чергова сторінка буття людина, яка пережила жах ночі та готова продовжити своє існування поринувши до нової віхи життєвого шляху. Тіло, на рівні із душею, відчувають неймовірну втому, однак розум все ніяк не знаходить спокій і шукає втіхи у звичних аспектах свого існування.
Так розпочинається ранок звичайної української перекладачки, котра бажаючи відволіктись від пережитого стресу занурюється у свою роботу й відкриває ноутбук, після чого вводить у звичну для себе нейромережу заготовлену фразу, разом із уривком певного вірша, котрий ніяк не піддається лаконічній римі у її голові. Звичайно ж, машина відповідає майже миттєво, результат виявляється недосконалим, трохи сухим, трохи “штучним”, трохи наївним і позбавленим того чистого дихання, яким битує справжня поезія, але саме в цьому згенерованому матеріалі випливає безпосередня милозвучність, яку пані перекладачка шукала б власноруч до “ішачої Пасхи”. Справу зроблено і вона із чистою совістю використовує створений штучним інтелектом матеріал, відкидає решту фрази й переписує рядок заново, однак вже під власну руку, власний біль та власні переживання.
Питання, яке ще кілька років тому здавалося б витвором наукової фантастики, тепер стало нашою реальністю та змусило задаватись питаннями стосовно того, хто є автором цього самого згенерованого рядка і чи є тут взагалі автор у тому розумінні, яке впродовж століть вкладала в це слово світова культура?
Для початку, варто наголосити на тому, що штучний інтелект давно перестав бути чимось екзотичним не тільки в сфері програмування, а й у нашій з Вами буденності. Він вбудований у текстові редактори для підказок, у загальновідомі перекладацькі програми, у графічні застосунки, у різноманітні сервіси і тому подібні фактори, котрі вже давно є частиною не тільки цифрової культури, а й суспільного життя загалом.
За деякими оцінками, оприлюдненими на початку цього року, майже третина нової української музики, випущеної у 2025-му році на різноманітних платформах, була створена саме за допомогою ШІ інструментів, що свідчить про глибинне впровадження даних технологій в нашому мистецькому суспільстві.
Для української культури це не абстрактна технологічна історія, а інструмент, який щодня використовують журналісти, літератори, перекладачі, ілюстратори й композитори, тобто ті особистості чия креативна праця, рівно як і у більшості українців, відбувається в умовах, які важко назвати нормальними, з урахуванням постійних обстрілів, відключень світла та у стані постійної внутрішньої мобілізації, однак повстає питання чи слугують дані обставини причиною для того, щоб відмовлятись від індивідуальної творчої діяльності на користь витворів штучного генерування?
Питання є відкритим вже тривалий час, оскільки для багатьох творців штучний інтелект не виглядає, як певна загроза з майбутнього, а скоріше слугує, в якості буденного помічника, що дає змогу впоратися з виснаженням, подолати ступор перед порожньою сторінкою, пришвидшити рутинну частину роботи аби зберегти сили для тієї частини, яку може виконати виключно людина.
Однак на ділі саме тут й криється найбільша небезпека розмивання самої межі між творенням і генеруванням, між внеском людини та продуктом алгоритму і ця межа має цілком конкретні юридичні й фінансові наслідки, бо тоді, цілком логічно, постає питання хто має отримувати виплати за дані твори, чиє ім'я має стояти на роботі, кому має належати право дозволяти чи забороняти його подальше використання?
Відповіді на ці запитання дає не етика й не інтуїція, а цілком конкретна і всім відома галузь права, якою виступає право інтелектуальної власності.
Перш ніж говорити про штучний інтелект, варто пригадати на чому взагалі стоїть авторське право, адже це конструкція, якій, на секундочку, понад сто років і яка донедавна здавалася настільки самоочевидною, що її рідко хто наважувався ставити під сумнів.
Закон України «Про авторське право і суміжні права» № 2811-IX від 1 грудня 2022 року, чинний з 1 січня 2023-го, дає в статті 1 гранично просте визначення, в якому наголошено, що автор це фізична особа, яка своєю творчою діяльністю створила твір. Тобто автором виступає не компанія, не програма і тим паче ніякий не алгоритм, а саме фізична особа. В такому випадку, твір визначається як оригінальне інтелектуальне творіння автора у сфері науки, літератури чи мистецтва виражене в об'єктивній формі.
Два слова тут несуть на собі всю цю хитку конструкцію “оригінальне” і “творіння”.
Оригінальність у світовій правничій традиції авторського права виступає як не просто новизна чи відсутність копіювання, а справжній відбиток особистості автора, тобто слід його неповторного, вільного вибору серед безлічі можливих варіантів вираження.
Твір традиційно розглядають як щось, у чому людина залишає частину власної душі, а не просто як інформаційний об'єкт, що з'явився на світ сам по собі.
Дана ідея не була вигадана вчора. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, якій уже понад сто тридцять років та до започаткування якої приклав свою величну руку видатний письменник Віктор Гюго, ніде прямо не визначає слово “автор” й саме тому що для творців тексту в 1886 році це виглядало тавтологією. Автором, звісно ж, могла бути тільки людина й все інше виглядало попросту нонсенсом. Усе міжнародне право інтелектуальної власності століттями будувалося на цій мовчазній, не зазначеній вголос презумпції. Генеративний штучний інтелект став першою технологією в історії, яка змусила цю презумпцію промовити вголос і довести саму себе.
В цьому питанні Україна одна з небагатьох країн світу, яка вже спробувала дати генеративному штучному інтелекту пряму законодавчу відповідь, а не лишила питання на відкуп судовій практиці.
Стаття 33 Закону № 2811-IX запровадила в українському праві поняття, яке юристи називають латиною правом особливого роду або “sui generis”, тобто правом на неоригінальні об'єкти, що були згенеровані, як зазначив законодавець, комп’ютерною програмою. Під “комп'ютерною програмою” законодавець тут має на увазі серед іншого і системи штучного інтелекту на кшталт великих, всім нам відомих, мовних моделей.
В самому ж законі таке визначення є доволі вузьким й нормою зазначено, що неоригінальний об'єкт - це той, що утворився в результаті функціонування комп'ютерної програми без безпосередньої участі фізичної особи в його утворенні.
Визначення доволі чітке, однак після нього одразу ж слідує рятівне застереження, на якому тримається вся конструкція, яке наголошує, що твори, створені фізичними особами з використанням комп'ютерних технологій, неоригінальними об'єктами не вважаються. Це говорить нам про те, що сам факт застосування ШІ ще нічого не вирішує, а вирішує міра й характер людської участі.
Що ж дає це право особливого роду тому, хто ним володіє? Повірте, значно менше ніж повноцінне авторське право.
По-перше, воно не створює жодних особистих немайнових прав, а значить права автора на ім'я, на недоторканність твору і на захист власної репутації як творця. Право особливого роду є суто майновим й економічним.
По-друге, воно значно коротше за звичайне авторське право, яке в Україні, як і в більшості держав світу за загальним строками встановленими міжнародними конвенціями, діє впродовж життя автора і ще сімдесят років після його смерті, в той час, як строк чинності права sui generis спливає через двадцять п'ять років, які відлічують з 1 січня року наступного за роком генерування об'єкта.
Окрім цього, найцікавіше питання, яке найчастіше спантеличує тих хто вперше береться читати статтю 33 повстає в тому, кому саме належить це право?
Інтуїція підказує, що воно належить тому хто ввів запит, а значить автору цього самого запиту до штучного інтелекту. Здавалося б, все виглядає очевидно, однак закон нам каже інше. Суб'єктами права особливого роду законодавець визначає осіб, яким належать майнові права на саму комп'ютерну програму або тих хто має ліцензійні повноваження на неї,а значить безпосередніх авторів програми і їхніх спадкоємців, тих кому майнові права на програму передано або ж правомірних користувачів комп'ютерної програми. При цьому закон прямо наголошує, що умови належності цього права може визначати договір, а отже усе що вирішують правила користування, які встановлює сам розробник штучного інтелекту у своїй користувацькій угоді. Той хто просто натиснув “згенерувати” і опублікував результат без жодних змін, цілком може виявитися взагалі не власником результату своєї ж взаємодії з машиною, якщо умови сервісу, яким він користувався, розпорядилися цим інакше.
Якщо звести все вище зазначене до однієї практичної лінії, вона виглядатиме так: закон і український, і майже будь-який інший закон у світі проводить межу не між “людиною” й “штучним інтелектом”, а між штучним інтелектом як інструментом та штучним інтелектом як самостійним генератором.
Так, це може звучати трохи дивно та заплутано, тому розглянемо дану конструкцію на безпосередньому прикладі.
Уявімо трьох авторів. Перший використовує штучний інтелект в якості співрозмовника для обговорення структури майбутньої літературної художньої праці, а потім сідає й пише кожне речення сам, своєю мовою, зі своїми образами й фактами. Другий вводить запит, отримує абзац і публікує його без жодної правки, а третій, скажімо ілюстратор за своєю професією, генерує десяток варіантів зображення в графічному застосунку, після чого відбирає деталі, компонує їх у новий витвір мистецтва, вручну домальовує й ретушує те, чого бракує його задуму.
У першому випадку мова йде про повноцінний твір у класичному розумінні авторського права з усіма майновими й особистими немайновими правами, з повними сімдесятьма роками охорони після смерті автора. У другому факторі це, найімовірніше, той самий неоригінальний об'єкт, котрий відноситься до статті 33, тобто щось, що можна використовувати, але що не є “твором” у юридичному контексті і не належить публікатору автоматично. Третій же випадок найцікавіший і найпоширеніший на практиці, бо тут доля результату залежить від того, наскільки авторський відбір, компонування й доопрацювання переважили початковий машинний матеріал і перетворили його на щось, що несе відбиток особистого творчого вибору людини.
Саме в цій третій проміжній зоні й точиться сьогодні основна юридична дискусія не лише в Україні, а й по всьому світові, до досвіду якого нам варто зазирнути, щоб побачити те, як попри різницю юридичної мови, усі великі правові системи світу зіштовхуються, по суті, з аналогічною проблематикою.
Необхідно звернути увагу на факт того, що на рівні всього Європейського Союзу немає окремого закону про авторські права на об'єкти згенеровані штучним інтелектом подібного до українського права sui generis.
Натомість там уже понад п'ятнадцять років діє загальний тест, вироблений не законодавцем, а Судом справедливості Європейського Союзу (CJEU), котрий проголошує, що твір підлягає охороні, лише якщо він є, за формулюванням суду, “власним інтелектуальним творінням автора”.
Цей стандарт суд сформулював у справі Infopaq 2009 року, котра створила, свого роду прецедент, а згодом суд розвинув такий стандарт у низці інших рішень.
У справі Painer 2011 року вона стосувалася звичайної портретної фотографії й в ній суд наголосив, що навіть коли автор працює з технічним інструментом, у тому випадку йшлося про фотокамеру, оригінальність усе одно можлива, якщо людина робить вільний і творчий вибір, тобто обирає ракурс, світло, момент і безпосередню композицію. Пізніші рішення у справах Levola Hengelo 2018 року й Cofemel 2019-го остаточно затвердили, що охоронюваними можуть бути лише ті елементи твору, котрі справді відображають особистість автора і які можна ідентифікувати з достатньою точністю.
Неважко побачити те наскільки логіка справи Painer придатна для оцінки роботи зі штучним інтелектом, оскільки фотоапарат це теж технологія, яка, певною мірою, теж генерує зображення за фізичними законами оптики, а не за творчим задумом, тут охорону дає не сам факт натискання кнопки, а творчі рішення ухвалені до і після цього натискання.
Відповідно європейські юристи сьогодні тлумачать і взаємодію людини з генеративними моделями, як інструмент, що може бути будь-якої складності за своїм походженням, але правовий захист виникає там, де є простір для вільного творчого вибору людини, рівно як і у духовно-філософській парадигмі вважається, що людина є людиною доти, доки керується власною свободою вибору.
Регламент Європейського Союзу про штучний інтелект, він же AI Act, котрий був ухвалений у 2024 році, безпосередньо питання авторства не регулює, однак робить один вагомий крок у бік прозорості. Він зобов'язує розробників генеративних моделей загального призначення оприлюднювати достатньо детальний виклад того, які захищені авторським правом матеріали використовувалися для навчання їхніх систем. Це дає правовласникам, зокрема українським письменникам чи ілюстраторам, роботи яких могли опинитися в навчальних базах мовних моделей, бодай теоретичну можливість перевірити чи не порушено їхні права й скористатися передбаченим ще Директивою про авторське право на єдиному цифровому ринку (2019/790) правом заборонити використання своїх творів для машинного навчання.
Необхідно також звернути увагу на те, що якщо Європа йде шляхом судового тлумачення старих понять, то США обрали шлях відкритої, майже категоричної декларації стосовно того, що без людини немає автора!
Ключова історія тут багаторічна судова сага Thaler v. Perlmutter. Вона мало про що говорить звичному громадянину, тому тут варто роз’яснити суть цієї неймовірно цікавої справи трохи детальніше.
Все почалось з того, що комп'ютерний науковець Стівен Тейлер створив систему штучного інтелекту під назвою Creativity Machine, яка згенерувала зображення під назвою “Нещодавній вхід до раю” (в оригіналі: A Recent Entrance to Paradise). Тейлер подав заявку на реєстрацію авторського права вказавши автором саму машину, а себе лише як власника прав, що виникли від імені машини. Бюро з авторського права США відмовило в реєстрації і Тейлер оскаржив цю відмову в суді.
18 березня 2026 року Апеляційний суд США по округу Колумбія остаточно підтримав позицію Бюро чітко наголосивши на тому, що людське авторство є, за рішенням суду, “фундаментальною вимогою” авторського права, а закон про авторське право США захищає виключно результати людської творчості. У травні того ж року суд відмовив і в перегляді справи повним складом колегії суддів.
Це рішення узгоджується з висновками самого бюро з авторського права США, яке в січні 2025 року оприлюднило другу частину свого ґрунтовного звіту про співвідношення штучного інтелекту й авторського права.
Головний висновок звіту полягав в тому, що саме лише введення запиту, хай навіть вельми детального й вигадливого, не створює достатнього людського авторства для охорони результату. Водночас процес коли людина відбирає, редагує, компонує, творчо переробляє отримане цілком може породжувати охоронювану авторську працю, принаймні щодо тих елементів, у яких проявився людський творчий вибір.
Показовою тут є міжнародно відома історія коміксу “Zarya of the Dawn”, авторка якого використала зображення згенеровані нейромережею Midjourney та бажала зареєструвати ШІ в якості свого співавтора. Бюро з авторського права спершу зареєструвало твір, а тоді переглянуло своє рішення. Захист залишили за текстом, який написала сама авторка і за творчим відбором та компонуванням зображень у послідовну історію, але зняли його з окремих згенерованих ілюстрацій, зазначивши, що самі по собі вони не мають достатнього людського авторства.
Це доволі показова ілюстрація принципу дії інструменту проти автора, тільки застосованого до конкретного й дуже практичного випадку.
В цьому питанні є утім і зовсім інший підхід, котрий дозволяє побачити, що одностайності у світі немає навіть щодо базових принципів.
Британське законодавство про авторське право, ще з 1988 року, містить положення про “комп'ютерно згенеровані твори”, як ми вже визначили це твори створені комп'ютером за відсутності авторства людини в класичному розумінні і в цьому випадку закон не залишає твір без охорони, а прямо визначає автором особу, якою вжито заходів, необхідних для створення твору.
Це дуже рідкісний у світовому масштабі приклад, коли законодавець узаконив, по суті, фігуру організатора творчого процесу як повноцінного автора, однак без особистих немайнових прав і зі скороченим строком охорони. Дане положення ухвалене задовго до появи сучасних генеративних моделей сьогодні змушує британських юристів і законодавців наново дискутувати стосовно того чи придатне воно для епохи великих мовних моделей й чи потребує певного перегляду.
Торкаючись цього питання необхідно порівняти чотири державні моделі, що постали в цьому контексті. Україна, як ми вже проаналізували, обрала шлях особливого, обмеженого в часі права без особистих немайнових повноважень. Сполучені Штати обрали шлях категоричної відмови в охороні там де немає людського творчого внеску. Європейський Союз обрав шлях гнучкого судового тлумачення старого критерію оригінальності, а Велика Британія пішла шляхом умовного призначення автора через того хто організував процес створення. В результаті ми маємо чотири зовсім різні юридичні інструменти і водночас одна й та сама інтуїція, яку кожна система намагається захистити по своєму, оскільки цінність повинна йти за людським рішенням, а не за самим фактом появи тексту, зображення чи мелодії.
На глобальному ж рівні єдиного обов'язкового стандарту наразі не існує. Всесвітня організація інтелектуальної власності (WIPO) уже кілька років веде системний діалог на цю тему в межах так званої WIPO Conversation on Intellectual Property and Frontier Technologies.
Так, сесія у квітні 2025 року в Женеві була присвячена безпосередньо постаті людини-автора в добу штучного інтелекту, сесія в жовтні 2025-го була присвячена синтетичним медіа, а в березні 2026-го організація запустила окрему платформу для технічного діалогу між розробниками ШІ й правовласниками. Восени 2026-го відбудеться перший глобальний форум WIPO з питань інтелектуальної власності та штучного інтелекту, однак це все ще майданчики для розмови, а не для ухвалення обов'язкових міжнародних норм і настільки необхідного світовій спільноті юридично зобов'язального договору, який врегулював би питання авторства творів, породжених за участю штучного інтелекту у світі, якого поки що немає і, вочевидь, найближчими роками й не з'явиться.
Повертаючись до теренів українського законодавства в цьому питанні необхідно наголосити, що стаття 33 Закону № 2811-IX – це дуже важливий, але вузький інструмент. Вона розв'язує суто авторсько-правове питання та ніяким чином не є всеохоплюючим регулюванням штучного інтелекту, а такого регулювання в Україні на сьогоднішній день немає взагалі.
Ситуація має змінитися вже до кінця цього року. Міністерство цифрової трансформації повідомило, що впродовж 2026 року працюватиме над проєктом профільного закону про штучний інтелект, який має гармонізувати українське законодавство з європейським AI Act.
Це крок логічний і практично необхідний з огляду на статус України в якості кандидата на вступ до Європейського Союзу, для котрого приведення національного права у відповідність до acquis communautaire є формальною вимогою, а не дружелюбним проханням.
Наскільки відомо, на момент середини липня 2026-го року, підготовчу роботу вже виконано. Профільна робоча група, до складу якої увійшли представники бізнесу, науки та освіти, підготувала дорожню карту й білу книгу з регулювання штучного інтелекту в Україні, обравши шлях спонукання бізнесу до саморегулювання і поступової адаптації до майбутніх правил. Восени 2025 року на порталі «Дія» запрацював національний ШІ-помічник, що стало прикладом того, як держава сама вже інтегрує ці технології у власну роботу, декларуючи амбітну мету увійти до трійки світових лідерів із впровадження штучного інтелекту в державному секторі до 2030 року.
Проте навіть після ухвалення нового закону залишаться питання, на які стаття 33 відповіді не дає.
Наприклад, як визначати правомірного користувача комп'ютерної програми, коли йдеться про глобальну платформу зареєстровану за кордоном і підпорядковану іноземному праву? Як забезпечити, щоб закордонні розробники великих мовних моделей узагалі рахувалися з українським законодавством, коли навчають свої системи на масивах текстів, серед яких можуть бути й твори українських авторів? У світі вже точаться гучні судові процеси, як позови фотобанку Getty Images чи групи художників проти розробників генеративних моделей, у яких вирішується саме це дотичне, але принципове питання стосовно того чи законно взагалі навчати нейромережу на захищених творах без згоди правовласників.
Українським митцям, авторам і видавцям варто уважно стежити за цією практикою, оскільки вона рано чи пізно доторкнеться й до них, якщо цього вже не відбулось.
Звичайно ж все, про що йшлося вище, можна було б залишити юристам, якби йшлося лише про технічні тонкощі реєстрації прав. Однак для української культури, яка нині перебуває у стані, котрий важко описати іншим словом ніж “виживання”, подібна дискусія виступає жодним чином не як певна абстракція, а як питання буквально економічного й морального виживання цілого професійного середовища.
Українські перекладачі художньої літератури, як і багато інших колег культурного сектору, впродовж всього 2025 року неодноразово публічно обговорювали загрозу, яку становить штучний інтелект для їхньої професії, підкреслюючи те, які саме тонкощі художнього перекладу машина поки що не годна відтворити, тобто інтонацію, культурний контекст, мужність на вільне рішення там, де буквальний переклад був би мертвим. Чимало українських та світових діячів неодноразово зауважували, що штучний інтелект може бути чудовим помічником для авторів, студентів і дослідників, але не здатен замінити письменника, бо позбавлений власного життєвого досвіду, адже він досі часто помиляється, особливо коли йдеться про вузькоспеціалізовані теми, подеколи вигадуючи факти, яких попросту не існує. Водночас відрізнити текст згенерований машиною від тексту написаного людиною лише за поверхневими ознаками стає дедалі складніше.
Показовим був і міжнародний проєкт ARTIFACT, презентований за участю українських митців, котрий присвячений саме взаємодії мистецтва і штучного інтелекту крізь призму культури воєнного часу. Його учасники з України наголошували на потребі виробити спільні правила прозорості. Якщо митець використовує інструменти ШІ у своїй роботі, він має чітко позначати, яку саме частину твору виконав алгоритм, а яку він сам.
Також було зазначено, що машина може бути інструментом чи помічником, але вона не заміняє людську душу, яка стоїть за витвором мистецтва.
В цьому є, певною мірою, й безпосередня економічна складова, дотична до теми організацій колективного управління, оскільки дані організації, які й без того тяжко переживають воєнні випробування, реформу акредитації та законодавчі перетрушування, тепер постають перед іще одним практичним викликом: як відрізнити композицію, написану людиною від мелодії згенерованої нейромережею, коли обидві потрапляють у той самий каталог для нарахування роялті. Всім нам необхідно осягнути, що якщо закон і відповідна практика не навчаться проводити цю межу чітко й послідовно, тоді ринок ризикує наповнитися дешевим, безликим неоригінальним контентом, котрий виштовхає із нього оплачувану працю живих поетів, перекладачів, ілюстраторів і композиторів багато з яких й так працюють сьогодні у виснажливих, часто глибок небезпечних умовах, але незважаючи ні на що працюють… продовжують творити та народжувати спадщину… нашу національну спадщину. Необхідно дуже гармонійно та обережно провести цю юридичну межу, бо це питання економічного виживання й без того неймовірно хиткої галузі.
З усього викладеного випливає кілька цілком практичних висновків для всіх тих хто щодня пише, перекладає, малює чи компонує музику.
Головним аспектом для кожного сучасного творця є необхідність аналізу правничих норм, хоча б в межах Вашої безпосередньої діяльності. Читайте користувацькі угоди тих сервісів штучного інтелекту, якими користуєтеся. Стаття 33 Закону № 2811-IX прямо дозволяє договору визначати кому належить право особливого роду на згенерований об'єкт, а це означає, що умови користування конкретного сервісу можуть претендувати на права ширші за ті, які інтуїтивно очікує пересічний користувач.
Окрім цього, документуйте власний творчий процес. Зберігайте чернетки, версії запитів до штучного інтелекту й, головне, власні правки та рішення, ухвалені поверх отриманого машинного матеріалу. Саме цей слід творчого вибору, а не факт використання чи невикористання ШІ стане вирішальним доказом авторства, якщо його колись доведеться відстоювати.
Щодо питання видавців, то в даному випадку варто чітко розрізняти в договорах із авторами два принципово різні випадки: людський твір, створений за допомоги штучного інтелекту як інструменту і неоригінальний об'єкт, який був згенерований машиною.
Головне варто уважно стежити за законодавчим процесом і профільним законом про штучний інтелект, який готує Міністерство цифрової трансформації, адже він може змінити чинні правила гри, а отже, професійним і творчим спілкам варто вже зараз наполягати на тому, щоб цінність людської творчої праці була в цьому законі захищена недвозначно.
Врешті-решт, повернемося до перекладачки з самого першого рядка цієї статті. Вона взяла в машини натхнення і відкинула все інше. Саме в цьому жесті відбору, в цій милозвучності, що пасувала її власному вуху й полягало те, що право інтелектуальної власності намагається описати й захистити.
Слово “муза”, в європейській культурі, ніколи не відсилало нас до якось співавтора. Муза не пише вірша замість поета, вона лише спонукає його сягнути далі ніж він сам гадав, що здатен. Штучний інтелект, у своєму найздоровішому й найчеснішому застосуванні, посідає в творчому процесі саме це місце - місце музи, а не автора.
Українське право особливого роду на неоригінальні об'єкти, американська фундаментальна вимога людського авторства, європейське інтелектуальне творіння, британська фігура організатора творчого процесу… усі ці зовсім різні юридичні конструкції, по суті своїй, промовляють одне й те саме, а промовляють вони те, що право й гонорар мають крокувати за людським рішенням, людським досвідом, людським вибором, а не за самим фактом появи тексту, зображення чи мелодії.
Ця межа тонка і провести її буде дедалі важче, особливо в міру того, як алгоритми вчаться імітувати людський голос, манеру письма та ходу думок усе переконливіше. Однак саме тому кожному з нас її варто проводити свідомо, дбайливо і з розумінням того, що на кону стоїть не абстрактна юридична елегантність, а цілком реальні долі звичайних людей, як нашої перекладачки, яка в ранці після обстрілу шукає потрібне слово й тисяч таких індивідуумів, як вона, для кого українська культура сьогодні виступає не просто в якості роботи, а певною формою духовного і інтелектуального опору. Цифрова муза може підказати рядок, однак в результаті всього під поемою повинно стояти ім'я людини, яка наважилася сказати щось своє, щось щире, щось живе та відверте.
Автор: Хорошко Григорій
